Автокефалія: чого очікувати після її отримання (дослідження)

Боротьба за становлення Автокефальної Помісної Православної Церкви в Україні відбувалася в кілька етапів у найдраматичніші моменти української історії – в 20-х і 40-х рр. ХХ століття. Третій етап розпочався 1990 року і триває донині. І лише остання спроба отримання автокефалії має найвищі шанси на її остаточну реалізацію.

Для нас цікавим є саме третій етап боротьби за створення автокефальної Церкви, він фактично повністю співпадає з часом існування незалежної Української Держави. Адже релігійний чинник за вказаний період відігравав вкрай важливу роль у політичному і національному розвитку країни, або, навпаки, використовувався з деструктивною метою.

З одного боку, широка палітра різноманітних церков та релігійних організацій дозволила сформувати в Україні доволі високий рівень релігійної і, відповідно, міжетнічної толерантності (що неодноразово відзначали західні експерти). Крім того, поліконфесійності сприяла відсутність домінуючої («державної») Церкви, яку влада могла легко підпорядкувати, як це можна бачити на прикладі нинішньої Росії.

Незалежність релігійних організацій спричиняла в Україні високу протестну мобільність віруючих різних конфесій. Слід відзначити, що саме релігійні організації відіграли важливу роль у підтримці Помаранчевої Революції 2004-2005 рр. і, особливо, Революції Гідності 2013-2014 рр.

З іншого боку, наявні міжцерковні конфлікти і розбіжності, часто штучно інспіровані, використовувалися політичними елітами (як внутрішніми, так і зовнішніми) для навмисної дестабілізації ситуації в країні для досягнення власних утилітарних політичних цілей. В основному через регіоналізацію, маргіналізацію та дискредитацію тих чи інших релігійних структур, а також через безпідставне звинувачення у їх причетності до екстремізму або терористичної діяльності.

Надання томосу про автокефалію Українській Церкві Вселенським Патріархом Варфоломієм безумовно стане визначною історичною подією. По-перше, як влучно висловилася релігієзнавець Людмила Филипович, «завершиться самоідентифікація українців». По-друге, підніметься статус України на міжнародній арені, передусім у міжправославному світі, зокрема, зміниться ракурс відносин з Росією, де, як відомо, «православ’я» входить до переліку імперської тріади (разом із «самодержавством» та «народністю»).

Водночас створення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні містить у собі багато ризиків і ймовірнісних конфліктів, суперечностей та додаткових викликів, що можуть суттєво відобразитися як на внутрішньополітичному житті країни, так і на її геополітичних цілях. Тому слід врахувати можливі сценарії розвитку подій після створення в Україні домінуючої релігійної організації.   

Хресний хід Української православної церкви (Київського патріархату), 28 липня 2018 року (фото: Станіслав Груздєв, Главком)

Історична довідка

Як уже вище згадувалося, боротьба за створення в Україні автокефальної Церкви відбувалася в кілька етапів. Третій етап боротьби за отримання автокефалії Української Церкви (1990-2018 рр.) є одним із ключових. Розгляд його основних історичних моментів допоможе зрозуміти, чому цей процес був таким затяжним та які перешкоди (внутрішньополітичні, зовнішні, людські) стояли на шляху його вирішення.

Третій, сучасний етап боротьби за автокефалію українського православ’я, можна розбити на кілька умовних періодів:

Перший період – початок 90-х рр. ХХ ст., коли в Україні відбувалося активне релігійне відродження. Самочинно проголошується Українська Автокефальна Православна Церква, яка 5-6 червня 1990 року в Києві провела Всеукраїнський Православний Собор, на якому було обрано Патріархом Київським i всієї України Мстислава (Скрипника). 2 жовтня 1990 року органи влади УРСР офіційно зареєстрували УАПЦ. 18 листопада 1990 року в Соборі Святої Софії у Києві відбулася iнтронiзацiя Мстислава на Патріарха.

9 липня 1990 року єпископат Української Православної Церкви на чолі з митрополитом Філаретом (Денисенком), нинішнім предстоятелем УПЦ КП, звернувся до Патріарха Алексія ІІ (Рідігера) та Священного Синоду РПЦ з проханням про надання самостійності й незалежності Українській Православній Церкві. (Треба зазначити, що УПЦ від 1921-го до 1990 року називалася «Український екзархат РПЦ»). 27 жовтня того ж року це прохання було офіційно затверджене відповідною грамотою Алексія ІІ. УПЦ отримала право на повне незалежне та самостійне управління своїми справами, зокрема, незалежно від Москви обирати і ставити єпископів в Україні. Так визначалося, що УПЦ повертається до того самого статусу, що мала Київська Митрополія до возз’єднання з Московським Патріархатом.

Після проголошення Незалежності України митрополит Філарет на Помісному Соборі УПЦ, що відбувся 1-3 листопада 1991 року в Києві, звернувся з черговим проханням до РПЦ надати Українській Православній Церкві повну незалежність, тобто канонічну автокефалію, яке одноголосно підтримали учасники Собору. Але це рішення у Москві відхилили на невизначений час.

27-28 травня 1992 року в Харкові відбувся Собор УПЦ МП, на якому тодішнього Предстоятеля УПЦ Філарета українські владики «викрили у гріхах» і «розкольницькій діяльності», усунули з посади, а на його місце призначили митрополита Володимира (Сабодана). Пізніше Патріарх Філарет звинуватить організаторів цього Собору в співпраці з російськими і українськими (пострадянськими) спецслужбами, що хотіли знищити незалежну Українську Церкву в зародку. 11 червня 1992 року на архієрейському Соборі РПЦ митрополит Філарет через «самочинні дії» був позбавлений усіх ступенів священства.

Сам митрополит своєї провини не визнавав. І 25 червня 1992 року відбувся Всеукраїнський Собор, на якому було проголошене об’єднання вірної митрополитові Філаретові частини УПЦ з УАПЦ в Українську Православну Церкву – Київський Патріархат. Патріархом УПЦ КП було обрано Володимира (Романюка).

18 липня 1995 року під час поховання Патріарха на Софійському майдані у Києві відбулося чи не наймасштабніше міжцерковне зіткнення в Україні, що отримало назву «чорний вівторок». Спроба поховати Володимира (Романюка) на території Собору Св. Софії наштовхнулася на опір з боку духовенства УПЦ МП та силові дії загонів спецпризначення МВС України. Представники УПЦ КП і патріотично налаштовані громадські діячі звинуватили у побитті учасників процесії безпосередньо українську владу на чолі з тодішнім Президентом Леонідом Кучмою.

22 жовтня 1995 року на Всеукраїнському Помісному Соборі митрополита Філарета було обрано предстоятелем УПЦ КП, Патріархом Київським і всієї Руси-України. А 1997 року за поданням єпископату УПЦ МП Архієрейський Собор РПЦ видав «Акт про відлучення від Церкви монаха Філарета (Денисенка)», мотивуючи це «продовженням розкольницької діяльності».

Слід також нагадати про знакову подію, що сталася 1995 року. Того року УАПЦ в США з метою врегулювання свого канонічного статусу ввійшла під омофор Вселенської (Константинопольської) Патріархії. 12 березня 1995 року всі єпископи УАПЦ в США були прийняті в Константинопольський Патріархат в існуючому сані, всупереч практиці перерукоположення, яку застосовувала до українських владик з УАПЦ Московська Патріархія. Приклад української діаспорної Церкви закріпив ідею про те, що отримати канонічний статус (томос про автокефалію) можна, звернувшись до Вселенського Патріарха в обхід Москви.

Другий період окреслений часом президентства Леоніда Кучми до 2003 року. Важливою віхою є створення у грудні 1996 року Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. ВРЦіРО, яка охоплювала в різні роки приблизно 90% релігійної мережі України, стала важливим представницьким міжконфесійним консультативно-дорадчим органом з подолання релігійних конфліктів, координації міжцерковного діалогу як в Україні, так і за її межами, участі у розробці проектів нормативних актів з питань державно-конфесійних відносин, здійснення комплексних заходів доброчинного характеру.

Хоча навіть новий «миротворчий орган» не міг повністю подолати конфронтацію між УПЦ МП та УПЦ КП. Наприклад, у травні 1999 року на Патріарха Філарета в Донецьку та Маріуполі були організовані та скоєні напади вірян Московської Патріархії.

Крім того, ще від початку 90-х років в окремих регіонах України велася «війна за храми», яка триває і донині: громади і парафії повністю переходять у підпорядкування іншому патріархату. Найчастіше такі сутички відбувалися і відбуваються на Західній Україні. Такі переходи завжди спонукали проросійських політиків робити заяви щодо цілеспрямованої акції місцевої влади на витіснення УПЦ МП з цих територій. Утім, за президентства Леоніда Кучми подібні обвинувачення найчастіше активізувалися під час виборчих кампаній.

Третій період (2004-2008 рр.) можна назвати першим серйозним кроком для отримання Українською Церквою автокефалії.

24 березня 2005 року під час зустрічі з Президентом України Віктором Ющенком архієпископ Всеволод Скопельський зробив заяву як представник Вселенської Патріархії про те, що «Матір-церква, Константинопольський Патріархат, вважає, що її дочка – Московський Патріархат – має ту канонічну територію, яка була в цій церкві до 1686 року. Підпорядкування Київської митрополії під Московську церкву було здійснено патріархом Діонісієм без згоди і затвердження Святого і Священного Синоду Великої церкви Христової».

Цю заяву з ентузіазмом сприйняли в Секретаріаті Президента Віктора Ющенка, і через його структури почався процес переговорів з Константинопольським Патріархатом про канонічне визнання Української Церкви.

До 2008 року в процесі підготовки розглядалися кілька варіантів визнання автокефалії. Свою пропозицію делегація Вселенського Патріархату на чолі з патріархом Варфоломієм І привезла у липні на святкування 1020-річниці Хрещення Русі. Патріарх чітко висловився про те, що Вселенська Церква готова сприяти створенню в Україні єдиної православної Церкви. «Ми прибули сюди, аби помолитися разом з вами за об’єднання усіх православних християн України в єдину церкву – церкву вашого народу, вашої країни», – багатообіцяюче додав під час свого виступу Варфоломій.

Але, як з’ясувалося, делегація ВП привезла до Києва зовсім інше рішення, аніж те, що обговорювалося кілька років до цього. Було повідомлено, що Українській Церкві буде надана не автокефалія, а автономія у складі Константинопольського Патріархату. Тобто предстоятелям УПЦ КП і УАПЦ пропонувалося фактично відмовитися від незалежності своїх Церков і напряму підпорядкуватися ВП. Крім того, жодних гарантій і перспектив отримання автокефалії у майбутньому також ніхто не обіцяв.

Та й умови автономії Українській Церкві пропонувалися жорсткіші, ніж ті, які тій же УПЦ були надані Російською Церквою в 1990 році. Наприклад, за обов’язкову умову ставилося значне скорочення українського єпископату з 40 до 10 архієреїв. Так Константинопольський Патріархат намагався обмежити право голосу українських єпископів під час соборних рішень. УПЦ КП категорично відмовилася на запропонованих умовах об’єднуватися з Константинопольською Церквою.

За часи президентства Віктора Януковича (2010-2013 рр.) питання автокефалії не піднімалося. Навпаки, в церковному середовищі була розгорнута кампанія з позиції «м’якої сили» інтеграції УАПЦ та УПЦ КП в лоно УПЦ Московського Патріархату. «Розкольникам» пропонувалося покаятися і повернутися до єдності з РПЦ.

Святійший Патріарх Філарет, президент України Петро Порошенко та перша леді Марина Порошенко під час Хресного ходу присвяченого 1030-річчю хрещення Київської Русі, 28 липня 2018 року (фото: Станіслав Груздєв, Главком)

Актуальна ситуація (2014-2018 рр.)

Нинішній четвертий період має всі шанси стати останнім та остаточним у питанні надання томосу про автокефалію Українській Церкві.

Сьогодні різні політичні угруповання (переважно з опозиційного табору) намагаються поширювати міф про те, що цей процес педалюється з Адміністрації Президента напередодні президентської кампанії 2019 року як передвиборчий проект Петра Порошенка. Втім, достатньо поглянути на низку фактів, щоб спростувати цей міф. (Хоча, звісно, створення автокефальної Церкви в період президентської каденції Петра Порошенка його виборчий штаб неодмінно спробує використати під час підготовчої кампанії до виборів.)

1. Уже 2014 року представники церковних кіл звернулися до Петра Порошенка з прохання підняти перед Вселенським Патріархом питання щодо надання томосу про автокефалію Українській Церкві. Через анексію Криму і військову агресію Росії це питання було більш ніж актуальним для влади, по-перше, тому, що його вирішення допомагало об’єднати та консолідувати патріотичні сили проти ворога. По-друге, воно дозволяло провести чітку лінію водорозділу між закамуфльованим у церковне облачення «Русским миром» й справді релігійними організаціями. По-третє, дозволяло нівелювати вплив Москви на внутрішні питання в Україні, що Кремль здійснював через окремі структури або представників УПЦ Московського Патріархату.

Тому на початку 2015 року до Фанара в резиденцію Патріарха Варфоломія були відвезені перші документи щодо процедури отримання автокефалії Українською Церквою.

2. Зі свого боку активніше намагалися впливати на процес і представники церковних кіл. Так, 16 червня 2016 року Верховна Рада України звернулася до Вселенського Патріарха з проханням надати автокефалію Українській Церкві. Важливо те, що це звернення було підготовлене групою народних депутатів у співпраці з представниками українських православних церков, зокрема й проукраїнського крила Української Православної Церкви Московського Патріархату.

Звернення народних депутатів позитивно сприйняли в Константинопольській Церкві. Вже в липні 2016 року воно було розглянуте на Священному Синоді. І це питання було віддане на розгляд спеціальної комісії для детального вивчення. 

3. Наступним важливим фактором, що посприяв рішенню Вселенського Патріарха Варфоломія ретельніше розібратися з українським питанням, – фатальна помилка РПЦ під час проведення Всеправославного Собору предстоятелів і представників визнаних помісних Православних Церков, що відбувся 19-26 червня 2016 року на Криті. Московська Патріархія на екстреному засіданні Священного Синоду фактично перед відкриттям Всеправославного Собору повідомила, що не братиме участі в його роботі.

Слід зазначити, що цей Собор готувався Константинопольською Церквою майже 150 років. Передбачалося, що на ньому будуть вирішені найактуальніші питання для усіх Помісних Православних Церков. Своєю відмовою РПЦ не лише зіпсувала подію, що мала стати однією з найвизначніших у православному світі, а й перейшла у відкриту конфронтацію зі Вселенською Церквою. Зокрема, на Архієрейському Соборі РПЦ в листопаді-грудні 2017 року були грубо розкритиковані  прийняті рішення Всеправославного Собору (який у Московській Патріархії понизили до «Критського Собору»). Їх назвали «недосконалими», чим фактично звинуватили в некомпетентності та неавторитетності безпосередньо Вселенського Патріарха, котрий головував на Всеправославному Соборі.

Ці події продемонстрували, що боротьба між Москвою і Константинополем за першість у православному світі перейшла в гарячу фазу. Тому Вселенському Патріархату за таких умов і такого впливового противника було вигідно отримати такого потужного союзника, як автокефальна Українська Церква, навіть без огляду на мотиви отримання томосу з позиції влади України щодо утвердження державності та національної безпеки.

4. Лише навесні 2018 року з’явилися реальні обриси надання Константинопольською Церквою томосу про автокефалію для Української Церкви. Перебуваючи з візитом у Туреччині, 9 квітня Президент Петро Порошенко зустрівся із Вселенським Патріархом Варфоломієм.

Відомо, що під час цієї зустрічі Глава держави запевнив Константинопольського предстоятеля у тому, що архієреї всіх трьох головних українських православних Церков – УПЦ МП, УПЦ КП і УАПЦ – готові звернутися з проханням щодо надання томосу про автокефалію. Така спільна позиція українських архієреїв знімала питання про необхідність проведення процедури об’єднання Церков, тобто «подолання розколу», що раніше висувалося за обов’язкову умову. Остання вимога – затвердження звернення через парламент як виразника позиції православного народу.

17 квітня Петро Порошенко зустрівся з представниками парламентських фракцій, а 18 квітня прийняв від представників українських Церков звернення для передачі Вселенському Патріарху Варфоломію про надання Українській Церкві томосу про автокефалію. 19 квітня 2018 року звернення від імені Президента Петра Порошенка було підтримане у Верховній Раді. Отже, всі необхідні процедури, передбачені Вселенською Канцелярією для схвалення питання про надання автокефалії, українською стороною були виконані. Фактично за кілька днів Константинопольська Церква розпочала розгляд українського звернення.

5. Від середини травня делегація Константинопольського Патріархату почала інформувати всі помісні Церкви, що рішення про автокефалію для нової Української Церкви перебуває у процесі підготовки. Загалом делегація мала відвідати 13 помісних церков. Українська влада очікувала, що візити константинопольської делегації до православних предстоятелів відбудуться доволі швидко, щоб Священний Синод Константинопольської Церкви прийняв рішення про автокефалію для Української Церкви до 1030-ліття святкування Дня Хрещення Русі. Але цьому завадила активна протидія РПЦ і російської закордонної дипломатії, які робили все можливе через свої канали, аби делегація КЦ затримувалася у предстоятелів тих чи інших помісних Православних Церков на кілька днів довше, ніж передбачалося.

Крім того, з боку Росії і «фабрики тролів» була організована широкомасштабна кампанія з дискредитації можливого рішення про надання томосу. Зокрема, поширювалися чутки про те, що автокефалії не буде взагалі, що замість неї Константинополь знову «лобіює екзархат в Україні», що наданню автокефалії перешкоджає «анафема Філарету», що помісні Церкви не підтримають томос тощо.

Паралельно в Україні за сприяння «Опозиційного блоку» (куратором цих ініціатив, наскільки відомо, виступив Вадим Новінський) стартувала кампанія збору підписів вірних УПЦ МП під проханням до Константинопольського Патріарха Варфоломія «не узаконювати в Україні церковний розкол шляхом надання автокефалії і розглядати українське церковне питання виключно у рамках канонічного права». Те, що кампанія мала замовний характер, підтверджували навіть священики УПЦ МП, які скаржилися на тиск з боку церковної адміністрації, яка вимагала збирати підписи серед парафіян.

Водночас залунали закиди на адресу Адміністрації Петра Порошенка, начебто «форсування питання» про надання томосу є елементом його передвиборчої кампанії. Пропонувалося перенести це питання на період після президентських виборів 2019 року.

Однак, попри брудну протидію, рішення щодо надання томосу про автокефалію Української Церкви вже остаточно узгоджене в Константинопольському Патріархаті.   

Що таке томос про автокефалію

Надання томосу про автокефалію Української Церкви можна очікувати будь-коли до кінця 2018 року. Для цього необхідне просте рішення Священного Синоду Константинопольської Церкви, засідання якого відбуваються щомісяця.

Томос – це офіційний документ, який дається новій автокефальній Церкві, де визнається право Церкви на незалежне управління, а також підтверджується її канонічне та євхаристійне єднання з іншими помісними Православними Церквами.

Зазвичай томос про автокефалію надається Вселенською Патріархією, в інших православних Церквах лише відбувається процес рецепції, схвалюються відповідні рішення щодо вступу у спілкування з новою автокефальною Церквою як окремим суб’єктом православного права. Але чітко прописаної процедури, як томос надається і як робиться визнання автокефальних Церков, канонами не передбачено.

Головними умовами для надання автокефалії традиційно служать кілька факторів:

• значна кількість православного населення;
• незалежна держава;
• політична воля державної влади в питанні надання автокефалії.

Відомо, що томос про надання автокефалії Українській Церкві може бути написаний на основі аргументації надання подібного документа Польській Православній Церкві, виданого 1924 року. У ньому Константинополь фактично визнав землі колишньої Київської митрополії православної церкви часів Київської Русі, які тоді частково опинилися під Польщею, своєю канонічною територією. Про те, що Константинопольська Церква є Церквою-Матір’ю для України, неодноразово наголошувала делегація Вселенського Патріархату, зокрема, і під час зустрічі у Москві 9 липня 2018 року з Патріархом Московським Кирилом (Гундяєвим).

Також відомо, що більшість помісних Православних Церков (їх загальна кількість 13 – без Вселенського Патріархату) готові підтримати томос про автокефалію Української Церкви. Навіть ті Церкви, що займали критичну позицію, після оголошення томосу можуть поступово його визнати. Єдиним абсолютним противником української автокефалії нині залишається Російська Православна Церква.

Президент Петро Порошенко та Вселенський патріарх Варфоломій (фото: прес-служби президента)

Процедурні моменти надання томосу

Наскільки відомо, сценарій всіх робочих моментів уже покроково обговорений між представниками Константинопольського Патріархату, робочої групи з українських священиків та учасниками переговорного процесу з боку української влади. Послідовність процедур така:

• На засіданні Священного Синоду Константинопольської Церкви (який орієнтовано відбудеться 30 серпня) буде ухвалене рішення щодо надання томосу про автокефалію Української Церкви.
• З високою вірогідністю одночасно відбудеться вирішення питання про зняття анафеми з Патріарха УПЦ КП Філарета. В канцелярії Фанара лежить його прохання про амністію, або радше визнання «яко нє бившей». Це важливий момент, адже після цього всі архієреї УПЦ КП і УАПЦ визнаються у сущому сані, тобто визнається чинною процедура їхньої хіротонії (а переважна більшість із них, якщо не всі, були висвячені Патріархом Філаретом). Отже, після того, як глава УПЦ КП виходить з-під анафеми і стосовно нього не діють обмеження апостольських правил, що його висвячення не є чинними, – всі архієреї можуть бути делегатами Собору.
• Далі в Україну приїздить екзарх з Константинополя, який уповноважений вести з державою і Церквами переговори про організацію Собору. На державу в цьому випадку покладається виконання всіх організаційних питань, а також безпеки.
• Далі відбувається урочисте зібрання на Собор усіх архієреїв, які підписали звернення про надання томосу. Відомо, що це 40 представників УПЦ КП, 15 – УАПЦ і 10 – УПЦ МП. Причому, за деякими даними, до архієреїв Московської Патріархії може долучитися ще одна група єпископів, які перебувають у стані очікування.
• Екзарх у них ще раз запитає про їхню волю щодо організації автокефальної Української Церкви. Очевидно, всі вони погодяться.
• Далі відбувається процедура обрання Патріарха новоствореної Церкви. За усіма нинішніми розкладами, ним має стати предстоятель УПЦ КП ФІЛАРЕТ (Денисенко), з огляду на переважаючу кількість делегатів від УПЦ Київського Патріархату. Хоча можна спрогнозувати і розігрування підсценаріїв, коли процедура обрання Патріарха ускладниться. Наприклад, не виключено, що до 10 архієреїв з УПЦ Московської Патріархії, про яких уже згадували, приєднаються ще (за деякими даними) близько 20 єпископів. Звісно, цієї кількості буде недостатньо, аби поставити під сумніви патріаршество Філарета, проте вони зможуть висунути перед Собором умови затвердження у статуті своїх особистих або спеціальних прав (скажімо, певної автономії в діяльності) чи обмежити права самого Патріарха через створення опосередкованої структури в церковному управлінні.
• Після обрання Патріарха екзарх з Константинополя офіційно зачитує ТОМОС, вручає його новообраному предстоятелю і, отже,  проголошується створення канонічної автокефальної Української Православної Церкви.
• Згідно з логікою розвитку подій, на цьому ж Архієрейському Соборі буде оголошена дата зібрання Всеукраїнського Помісного Собору за участі духовенства і мирян, де вирішуватимуться усі організаційні питання діяльності Української Церкви, а також, можливо, буде підписаний акт примирення між усіма колишніми трьома гілками українського православ’я. Не виключено, що саме на цей Собор буде запрошено Вселенського Патріарха Варфоломія.                   

Відкритим залишається питання про назву автокефальної Української Церкви.

В усіх офіційних документах фігурує поки що «Православна Церква в Україні». Проте значна група релігійних діячів і політиків виступають за те, щоб залишилася звична традиційна назва – Українська Православна Церква. Але ця назва вже закріплена за УПЦ Московського Патріархату. І, відповідно до законодавства, партії, компанії, бренди тощо не можуть повторювати назви інших аналогічних організацій.

Тому не виключено, що Верховна Рада, попри дискримінаційні положення документу, все-таки проголосує за законопроект №5309 «Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо назви релігійних організацій (об’єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об’єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України».

Ймовірно, що це спричинить нову хвилю невдоволення серед прибічників УПЦ МП. Але можна прогнозувати, що після утворення автокефальної Української Церкви як найбільшої православної організації і визначення її канонічного статусу УПЦ МП уже не вдасться організувати масові протести проти ухвалення цього закону. Відомо, що ту частину УПЦ Московського Патріархату, яка захоче залишатися під керівництвом Москви, буде перейменовано на «Екзархат РПЦ в Україні».

Богослужіння у Володимирському кафедральному патріаршому соборі, 28 липня 2018 року (фото: Станіслав Груздєв, Главком)

Можливі сценарії розвитку подій після отримання томосу про автокефалію

Ці сценарії можна розділити на три групи:

• Перша пов’язана з агресією Росії, де вже погрожують Україні кров’ю у разі утисків православних віруючих Московського Патріархату.
• Друга – існує небезпека розв’язання в Україні через дію різних чинників внутрішньої релігійної війни.
• Третя – заснування домінуючої релігійної організації може запустити механізм «державно-церковної симфонії», тобто використання Церкви Державою як політичного інструменту, що негативно вплине на стан громадянських прав і свобод.      

1. Нові ризики у відносинах з Росією

Росія виступає не лише найголовнішим противником надання томосу про автокефалію Української Церкви, а й прагне через агресію повністю переформатувати політичне життя в Україні шляхом його перманентної дестабілізації. Тому з боку Москви очікуються кілька варіантів реакції.

Сценарій 1. Пряме військове вторгнення

На півдні та сході України будуть спровоковані сутички, розпочаті нібито прибічниками автокефальної Церкви. (Слід зауважити, що ці спроби інсценування сутичок відбуваються уже сьогодні, що видно з повідомлень відритих джерел про нібито спеціально організовані напади на храми й монастирі УПЦ МП, вбивство співробітників тощо.)

У випадку низки нападів на храми та служителів УПЦ МП Москва підготує ноту протесту, в якій оголосить, що в Україні порушуються права громадян за релігійною ознакою і потерпають не лише російськомовні мешканці, а й віряни Російської Церкви. Адже на той момент буде існувати автокефальна УПЦ і Екзархат РПЦ в Україні. До речі, в РФ задля реалізації такого сценарію, аби ще більше підкреслити «канонічні» претензії Російської Церкви на територію України,  навіть розглядають питання про зміну статусу предстоятеля РПЦ Кирила – на «Патріарха Московського, Київського та всія Русі».

Певним чином такий розклад сил: УПЦ (підтримувана владою України) і Екзархат РПЦ (що буде офіційно проголошений юрисдикцією Москви), – може розв’язати руки Кремлю, який прямо звинуватить українську владу в релігійному терорі. Подібні не контрольовані Києвом і спровоковані Москвою криваві інциденти в східних і південних, а навіть і в «націоналістичних» західних регіонах країни можуть спричинити пряму військову агресію і широкомасштабний наступ російських збройних сил на територію України.

Як швидко буде реалізований такий негативний сценарій?

• По-перше, він вимагає серйозної і тривалої підготовки (інформаційної та ресурсної).
• По-друге, СБУ разом із МВС уже сьогодні проводять профілактичну роботу серед потенційних провокаторів і вживають спеціальних заходів для швидкого реагування на провокації подібного характеру, щоб повною мірою контролювати ситуацію. Ймовірно, Парламенту слід додатково жорсткіше криміналізувати статті щодо проявів релігійної дискримінації. 
• По-третє, нині Москва зосереджена на намаганні розбалансувати політичні сили в Україні перед президентськими виборами-2019. Тому сценарій вторгнення може залишатися теоретичним, поки зберігатимуться шанси на перемогу проросійського кандидата (як відомо, такі є не лише серед представників «Опоблоку» та їхніх сателітів).

Сценарій 2. Паралельна автокефалія

В РПЦ існують потужні течії, які виступають за надання УПЦ МП власної автокефалії. Російський томос збираються прописати так, щоб нова Церква залишалася залежною від Москви.

Такий сценарій може бути реалізований у випадку активного переходу парафій Московської Патріархії до автокефальної УПЦ. Насправді після оголошення автокефалії Української Церкви передбачається «парад переходів» від Москви цілих парафій і навіть єпархій. Очікується, що нинішня УПЦ МП може зменшитися до 30 архієреїв (з 90).

Звісно, що таке катастрофічне «схуднення» проросійської Церкви вимагатиме втручання РПЦ. І одним із її рішень може стати проголошення паралельної автокефалії, незважаючи на те, що воно не буде визнане жодною із помісних Православних Церков. Але метою створення такого релігійного «гомункулуса» буде аж ніяк не намагання дотримуватися канонів, а чергова виклична демонстрація поведінки Росії, як слона в порцеляновій крамниці, мовляв, все одно ми робитимемо тут, що захочемо.

Втім, в самому середовищі УПЦ МП, яке має намір залишитися в орбіті «Русского мира», такий сценарій не викликає захоплення і схвалення з кількох причин.

• По-перше, досвід Алексія ІІ, який надав широку автономію УПЦ в 1990 році, показав, що в Україні будь-який дозвіл на розширення незалежності в управлінні, навіть на папері, може врешті-решт привести до реальної незалежності.
• По-друге, архієреїв УПЦ МП не влаштовує їхній статус «напівлегальної церкви», адже вони не будуть визнані іншим православним світом, окрім РПЦ.
• По-третє, у середовищі проросійських єпископів чітко діє принцип «свій-чужий», тобто вони нітрохи не готові ставати «українською Церквою».

Парафіяни Московської церкви у Києві, 27 липня 2018 року (фото: Станіслав Груздєв, Главком)

Сценарій 3. Повзуча російська анексія автокефальної УПЦ

Це ще один із сценаріїв, який серйозно турбує навіть Константинопольського Патріарха Варфоломія. Суть його полягає у тому, що після надання томосу про автокефалію Української Церкви в РПЦ буде відданий наказ про інтеграцію парафій і навіть єпархій нинішньої УПЦ МП в нову Церкву. Щоби врешті-решт набрати необхідну «критичну масу» єпископату для захоплення влади в автокефальній УПЦ через достатню кількість власних архієреїв у Священному Синоді та для прийняття рішень на майбутніх Соборах, аж до поставлення власного предстоятеля Церкви.

Тобто нова УПЦ перетвориться на оплот РПЦ. Подібні прецеденти існують, наприклад, у середовищі Грузинської Православної Церкви: її Патріарха відкрито називають промосковським ставлеником, як і його Місцеблюстителя, хоча більшість грузинських віруючих негативно налаштовані до Росії через війну 2008 року.

Реалізація такого сценарію є досить вірогідною. Ситуацію рятує хіба те, що сьогодні в УПЦ МП відсутній «вождь», який би приймав рішучі рішення. Глава УПЦ МП, митрополит Київський і всієї України Онуфрій (Березовський) видається несамостійним лідером, який перебуває в очікуванні розвитку подій. Не виключають, що після томосу про автокефалію він попроситься на спокій.

Разом з тим представники УПЦ Київського Патріархату запевнили Константинополь, що такий сценарій «зросійщення» не буде реалізований через процедуру очищення, яку очікує Українську Церкву після надання томосу. Хоча б тому, що виникне ситуація конкуренції єпископів у єпархіях. Адже після того, як нова УПЦ отримає автокефалію, на одній посаді в єпархії можуть опинитися два, а то й три архієреї (відповідно від УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ), кожен з яких очолював єпархію на момент отримання томосу. А це суперечить апостольським правилам. Очікується, що вибір одного правлячого архієрея може здійснитися через вподобання самих парафіян. Тобто якщо будь-який єпископ, що знаходитиметься в Українській Церкві, демонструватиме промосковський вектор, через такий собі праймеріз і тиск віруючих він може бути змінений на іншого правлячого архієрея, який паралельно з ним перебуває на посаді.

2. Внутрішні загрози розв’язання релігійної війни

1. Захоплення храмів

Передусім вони пов’язані з можливими провокаціями щодо захоплення церковних споруд екс-УПЦ МП, що залишатимуться в юрисдикції Москви, віруючими автокефальної Української Церкви. Не обов’язково ці захоплення мають бути інсценованими з боку російських спецслужб, а й справді можуть відбуватися на місцях.

Торжество й ентузіазм переможців-автокефалістів може набрати загрозливих форм примусу стосовно інших громад в тому чи іншому населеному пункті і які ще не визначилися зі своєю канонічною приналежністю. Такі місцеві конфлікти безперечно супроводжуватимуться насильницькими діями.

Тим паче, що радикалізовані праві й націоналістичні організації, які роками демонстрували підтримку УПЦ КП чи УАПЦ, можуть використати факт отримання томосу як власну перемогу. Першими об’єктами нападу можуть стати Києво-Печерська і Почаївська лаври, що сьогодні знаходяться в довгостроковій оренді УПЦ МП. Радикали вимагатимуть негайної передачі цих об’єктів до власності автокефальної Української Церкви. (Крім того, нагадаємо, це саме та точка, в яку битиме Володимир Путін.) Тому в цьому випадку влада разом із архієреями має послати чіткий меседж про те, що лаври зможуть перейти до Української Церкви лише за умови погодження з їхніми громадами, тобто ченцями та насельниками цих монастирів. А будь-яким спробам захоплення потрібно давати жорстку відсіч з покаранням винуватців.

Хресний хід московської церкви у Києві, 27 липня 2018 року (фото: Станіслав Груздєв, Главком)

2. Ускладнення стосунків із УГКЦ

У середовищі Української Греко-Католицької Церкви існують реальні побоювання щодо перетікання віруючих з їхніх парафій до автокефальної Української Православної Церкви. Наскільки цей рух буде масовий, сьогодні можна оцінювати лише приблизно.

Очевидно, серед старшого духовенства і вірян буде багато таких, які захочуть долучитися до нової автокефальної Церкви. Свого часу багато хто з них перейшли з РПЦ до УГКЦ саме через свою патріотичну позицію, і тепер, коли буде створена українська незалежна церква, вони будуть прагнути перейти до неї. Щодо молодого духовенства, то воно було виховане в принципах вірності західним ідеалам, сповідуваним УГКЦ, і їм важливо зберігати свою самобутність. Тому молоді серед тих, хто перейде, буде менше.

Також існує високий рівень загрози «розмороження» конфліктів довкола спірних храмів на Західній Україні. Нагадаємо, що ця боротьба велася переважно між віруючими УПЦ КП, УАПУ, з одного боку, і УГКЦ – з іншого. Ще 2004 року кардинал Любомир (Гузар) констатував конфлікти між греко-католиками і православними у понад 300 населених пунктах України. І в 25 з них цей конфлікт мав доволі гостру форму. Тому якщо не будуть знайдені способи міжконфесійного миру, загострення такої боротьби може змінити обриси конфесійної карти Західної України. А це містить в собі загрозу розвитку руху «галицького сепаратизму», гаслом якого стане «Геть від православного Києва!».

Крім того, греко-католики, які позиціонували себе проукраїнською «православною обрядовою конфесією», перетворяться на католиків з усіма наслідками. Відтак виникнуть великі труднощі у поширенні УГКЦ на схід країни.

По-перше, після об’єднання українських Церков в автокефальну в її середовищі може посилитися антиекуменічний рух, на що страждають окремі групи УПЦ МП, де не лише католики, а навіть ті православні, які з ними співслужать, мають образ ворога. Такі тенденції можуть створити розкольницькі групи в самій автокефальній Українській Церкві, які провокуватимуть конфлікти з греко-католиками, вимагаючи повної ліквідації «уніатської церкви».

По-друге, після створення автокефальної Української Церкви може посилитися тиск на УКГЦ з боку польських ультракатолицьких діячів, які вимагають більшого окатоличення греко-католиків і зміни східного обряду на латинський.

Звісно, державній владі буде складно втручатися в регулювання подібних конфліктів, адже вони перебувають повністю в релігійній площині. Єдине, що можливо, – це постійне акцентування позитивної ролі УГКЦ у збереженні національної ідентичності на різних землях, зокрема в діаспорі. Також влада могла б через власні дипломатичні канали посприяти пришвидшенню баетифікації митрополита УГКЦ Андрея Шептицького, оскільки він водночас є визначним українським діячем.

3. Одержавлення Церкви

Політичний істеблішмент під час зміни політичних еліт може внести корективи в державно-церковні відносини. Однією з таких ініціатив може стати закріплення в Конституції положення автокефальної УПЦ як «державної церкви» (наприклад, як у Греції).

Показово, що прихильники такої ідеї є як серед політиків, так і серед церковних діячів. Хоча сьогодні і державні кола, і релігійні структури демонструють цілковите задоволення конституційною статтею про повне відокремлення церкви від держави

Проте з появою домінуючої релігійної організації баланс сил зміститься у консервативний бік, коли певна політична сила (ймовірніше, провладна) запропонує змінити принцип повного невтручання на принцип «симфонії».

Звісно, певним запобіжником розвитку такого сценарію може стати традиційна недовіра українського народу до будь-яких державних (читай: примусових) ініціатив. Тому власне сама Церква першою має виступити проти зміни її статусу на «державну». Адже за умови ближчого злучення з державою вона не лише втратить простір для маневру і власну свободу дій, яка сьогодні гарантується Конституцією, а й отримає негативні оцінки з боку людей, що виллється у відтік прихожан.

Також практично немає перспектив створення на базі автокефальної Української Православної Церкви потужної політичної сили. Принаймні до сьогодні жодна з партій, яка мала в своїй назві слово «християнський», не отримувала високих рейтингів на парламентських виборах.

Імовірніше, тісніша інтеграція Церкви і держави відбудеться у соціальній і гуманітарно-освітній сферах, капеланській службі.

Дослідження Інституту світової політики. Автор - запрошений експерт ІСП Ярослав Коцюба